Будова платформи земної кори

§ 3. Будова земної кори і рельєф

§ 3. Будова земної кори і рельєф

1. Пригадайте, що таке земна кора.

2. Чим материкова кора відрізняється від океанічної?

3. Які розрізняють форми рельєфу?

БУДОВА ЗЕМНОЇ КОРИ. Як відомо. земна кора – це верхній шар нашої планети. Разом з верхньою частиною мантії вона утворює літосферу – тверду оболонку Землі. Розрізняють два головні типи земної кори. Материкова земна кора складається з трьох шарів (осадового, гранітного, базальтового). Океанічна земна кора утворена лише двома шарами (осадовим і базальтовим) і дуже тонка. Такий тип кори є лише під западинами океанів.

Учені вважають, що спочатку на нашій планеті утворилася земна кора океанічного типу. Під впливом процесів, що відбуваються в надрах Землі, вона потовщувалася і на її поверхні утворилися складки – гірські ділянки. Протягом мільярдів років земна кора зазнавала тривалих змін: розламувалася на велетенські скиби, прогиналася западинами, вигиналася горами, поки не набула сучасного вигляду.

Мал. Будова земної кори

РУХИ ЛІТОСФЕРНИХ ПЛИТ. Згідно з теорією руху літосферних плит, що ґрунтується на гіпотезі дрейфу материків, земна кора разом з частиною верхньої мантії не є суцільним покриттям нашої планети. Вона розбита глибокими розломами на величезні блоки – літосферні плити. Більшість плит включають як материкову, так і океанічну земну кору. Їх товщина 60 – 100 км.

Літосферні плити здатні повільно переміщуватися по в’язкій поверхні мантії (астеносфері), ніби гігантські крижини поверхнею води. Швидкість їх руху видається мізерною – кілька сантиметрів на рік. Проте цей рух відбувається протягом сотень мільйонів років, тому плити за такий час переміщуються на тисячі кілометрів. Отже, сучасне розміщення материків і океанів – це результат тривалого горизонтального руху літосферних плит. Ці рухи також призводять до того, що на стиках плит в одних місцях відбувається їх зіткнення, а в інших – розсування.

Внаслідок зіткнення двох літосферних плит з материковою корою їхні краї разом з усіма нагромадженими осадовими породами зминаються у складки, породжуючи гірські хребти. Якщо ж зближуються плити, одна з океанічною, а друга з материковою корою, то перша прогинається і ніби пірнає під материкову. При цьому припіднятий край материкової кори зминається в складки, формуючи гори, уздовж узбереж виникають ланцюги островів і глибоководні жолоби.

При розсуванні літосферних плит на їх межах утворюються тріщини. Таке трапляється здебільшого на дні океанів з тонкою корою – в рифтових долинах – поздовжніх ущелинах (завширшки кілька десятків кілометрів), що розділяютьсерединно-океанічні хребти – величезні підводні гірські споруди. Тріщинами на поверхню дна піднімається розплавлена магма. При її охолодженні з магматичних порід виникає смуга молодої земної кори. Вона поступово розповзається в обидва боки від глибинного розлому, що її породив, нарощуючи краї літосферних плит. Внаслідок цього океанічне ложе розширюється. На дні океану працює ніби гігантський конвеєр, що пересуває ділянки з молодою корою від місця їх зародження до материкових околиць океану. Швидкість їх руху маленька, а шлях довгий. Тому ці ділянки досягають берегів через 15 – 20 млн років. Пройшовши цей шлях, вони опускаються в глибоководний жолоб і, пірнаючи під материк, занурюються в мантію, з якої вони утворилася в центральних частинах серединно-океанічних хребтів.

СТІЙКІ ТА РУХОМІ ДІЛЯНКИ ЗЕМНОЇ КОРИ. Рухи літосферних плит указують на те, що на земній поверхні є відносно стійкі та рухомі ділянки.

Відносно стійкі ділянки земної кори називають платформами. Це найдавніші за віком вирівняні ділянки літосфернихплит. Вони лежать в основі материків і океанічних западин. Платформи мають двошарову будову. Нижній ярус – фундамент, утворений кристалічний магматичними і метаморфічними породами. Верхній – осадовий чохол, складений осадовими породами, що ніби чохлом накривають зверху фундамент. Подекуди тверді кристалічні породи фундаменту виступають з-під пухких осадових порід чохла на поверхню платформи. Такі ділянки називають щитами. Ділянки ж перекриті чохлом називають – плитами (не плутайте з літосферними плитами). За геологічним віком розрізняють давні і молоді платформи. Давні платформи утворилися в найдавніші геологічні часи – в архейську і протерозойську ери, тобто в докембрії. Вік їх фундаменту 1,5 – 4 млрд років. Фундамент молодих платформ утворився тільки 0,5 млрд років тому.

Між відносно стійкими ділянками земної кори розміщуються нестійкі зони – рухомі пояси . Вони збігаються з місцями глибинних розломів на суходолі і в океанах (в серединно-океанічних хребтах і глибоководних жолобах). У цих вузьких, але витягнутих на тисячі кілометрів зонах, скупчені вулкани і часто трапляються землетруси. Тому їх називаютьсейсмічними поясами .

РОЗМІЩЕННЯ ФОРМ РЕЛЬЄФУ. Рельєф тісно пов’язаний з будовою земної кори. Сучасний її зовнішній вигляд формують найбільші форми рельєфу ­­­­­­– виступи материків і западини океанів, гори і величезні рівнини. Вони утворилися в результаті рухів літосферних плит. У розміщенні форм рельєфу на поверхні Землі є певні закономірності.

Виступи материків відповідають земній корі материкового типу, а океанічні западини – областям поширення океанічної кори. Великі рівнини розміщуються на давніх платформах. Від того на якій ділянці платформи розташована рівнина залежить її висота: на щитах найчастіше лежать височини і плоскогір’я, на плитах – низовини.

Гори суходолу та серединно-океанічні хребти і глибоководні жолоби на дні океанів розташовуються у рухомих поясах на межах літосферних плит. На суходолі при зіткненні літосферних плит породи на їх краях зминаються в складки – утворюється область складчастості. При цьому виникають молоді складчасті гори. Поступово, протягом мільйонів років, вони руйнуються. Наступні рухи земної кори розломами розбивають їх на окремі брили. По цих розломах відбувається вертикальне зміщення: якщо одна ділянка піднімається відносно сусідніх, то утворюється горст. якщо опускається – грабен. Так утворюються складчасто-брилові гори .

ЗМІНА РЕЛЬЄФУ. Основною причиною різноманітності рельєфу є взаємодія внутрішніх і зовнішніх сил, що діють одночасно.

Внутрішні сили в основному створюють великі форми рельєфу. Зовнішні ж сили (вивітрювання, робота текучих вод, вітру, підземних вод, льодовиків, морського прибою) руйнують гірські породи і переносять продукти руйнування з одних ділянок земної поверхні на інші, де відбувається їх відкладення і нагромадження. Зміна рельєфу Землі відбувається безперервно. Змінюються обриси гір, їх висота, вирівнюються горби, заповнюються зниження. Навіть, хоча й дуже повільно, змінюються обриси материків.

Рельєф нашої планети формувався тривалий час. При цьому періоди горотворення чергувалися з періодами менш активних рухів земної кори, коли гірські масиви руйнувалися зовнішніми процесами і перетворювалися на рівнини.

ЯК ЧИТАТИ КАРТУ «БУДОВА ЗЕМНОЇ КОРИ». На тематичній карті «Будова земної кори» показано розташування літосферних плит та напрямки і швидкість їх руху. На плитах виділено кольором платформи і області складчастості. Вони краще вивчені і більш достовірно показані на суходолі. Як видно з карти, ядра сучасних материків утворюють здебільшого давні докембрійські платформи. Їх обрамляють молоді платформи та області складчастості, що утворилися в наступні ери. Часто на карті «Будова земної кори» наводиться спеціальна шкала – геохронологічна таблиця. що відображає відтинки геологічного часу (геологічні ери, періоди), яким відповідає певний етап формування земної кори (епохи горотворення).

На карті на дні морів і океанів позначено океанічні платформи, серединноокеанічні хребти, глибоководні жолоби, зони розломів. Штриховкою та значками відмічені зони землетрусів і вулкани. На місцезнаходження родовищ різних за походженням (осадових, магматичних, метаморфічних) корисних копалин вказують типові значки.

Мал. Геохронологічна таблиця

Працюємо з картою

1. Назвіть і покажіть великі літосферні плити. Якими типами земної кори вони утворені?

2. Визначте, в якому напрямку переміщуються Південноамериканська і Африканська, Євразійська і Індо-Австралійська плити.

3. Визначте, які літосферні плити і в яких місцях переміщуються з найбільшою швидкістю.

4. Де проходять межі літосферних плит? Які процеси та явища виникають на їх межах? Поясніть, чому у межах Тихоокеанського вогняного кільця зосереджено 80 % усіх сучасних вулканів.

5. Назвіть острови Атлантичного океану, що лежать на межах літосферних плит. Які острови цього океану розташовані поза їх межами?

6. Наведіть приклади сусідства глибоководних жолобів і острівних дуг. Які природні процеси та явища виникають поблизу них?

7. Які форми рельєфу виникають на межах літосферних плит на суходолі? Наведіть конкретні приклади.

8. Назвіть давні (докембрійські) платформи.

9. Області складчастості яких періодів є на Євразійській плиті?

Запитання і завдання

1. Чим земна кора материкового типу відрізняється від кори океанічного типу?

2. Якими є наслідки зближення і розсування літосферних плит?

3. Яку будову має платформа? Які розрізняють платформи за віком? Назвіть, користуючись картою „Будова земної кори”, найбільші давні та молоді платформи.

4. Визначте за картою, де розташовані серединноокеанічні хребти, ланцюги островів та глибоководні жолоби.

5. Які існують закономірності у розміщенні форм рельєфу?

Источник: http://geografia.at.ua/index/3_budova_zemnoji_kori_i_relef/0-1348

Внутрішня будова Землі

Земля має складну внутрішню будову. Про будову Землі дізнаються переважно на основі сейсмічних даних — за швидкістю хвиль, які виникають при землетрусах. Безпосереднє спостереження можливе лише на невеликій глибині: найбільші свердловини досягають понад 12 км (Кольський півострів).

У будові Землі три основні оболонки: земна кора, мантія та ядро.

Верхня з оболонок товщиною від 5 до 70 км — земна кора. Через кожні 100 м глибини щільність речовини зростає в середньому на З °С.

Глибше земної кори, до 2900 км розміщена густіша силікатна оболонка — мантія. Біля нижньої її межі температура 2000—2500 °С. Мантія поділяється на верхню і нижню, межа між ними проходить на глибині близько 1000 км. Усередині мантії на глибині 100— 250 км під континентами і 50—100 км під океанами починається шар речовини підвищеної пластичності, що наближається до плавлення, так звана астеносфера. Підошва астеносфери знаходиться на глибинах 400 км.

Центральну частину Землі становить ядро, радіус якого дорівнює 3470 км. Воно поділяється на зовнішнє ядро (від 2900 до 4980 км) і внутрішнє (від 4980 км до центру Землі). Ядро Землі силікатне. Температура в центрі Землі не перевищує 5000 °С.

Вважається, що у внутрішній частині ядра речовини перебувають у розплавленому рухомому стані, і в ядрі внаслідок обертання планети виникає електричний струм, який створює магнітне поле Землі; зовнішня частина ядра тверда.

Внутрішні оболонки Землі мають різний речовинний склад, що пов’язується із диференціацією первинної холодної речовини планети в умовах її сильного розплавлений. Вважається, що при цьому найважчі елементи (залізо, нікель та ін.) проникали вглиб, а відносно легкі (кремній, алюміній) піднімались. Перші утворили ядро, другі — земну кору. При розплавленні одночасно виділялись гази і пара води, які сформували первинну атмосферу і гідросферу.

Поняття «літосфера»

Літосфера (земна кора) — верхня тверда кам’яна оболонка Землі, зверху обмежена атмосферою і гідросферою, знизу — поверхнею більш щільного ультрафіолетового субстрата мантії — поверхнею Мохоровичича, яка встановлена на основі сейсмічних даних. Поверхня Мохоровичича — поверхня розділу між земною корою і мантією, встановлена югославським ученим А. Мохоровичичем і названа його ім’ям.

Товщина земної кори під рівнинами 30— 35 км, у гірських регіонах — 50—75 км, а в межах западин морів та океанів — від 5 до 10 км. Верхня частина земної кори складається головним чином з осадових порід. Осадова оболонка, середня (виражена тільки в межах континентів) — гранітна, нижня (розвинута під континентами та під океанами) — базальтова. На кристалічних щитах осадового шару, як правило, немає, а є «гранітний».

Типи земної кори

У будові земної кори три шари порід. Верхній шар називається осадовий, бо він складається переважно з осадових порід: пісків, глин, вапняків. Поширений майже скрізь на планеті, але його потужність коливається в значних межах — від кількох метрів на виходах на поверхню давніх кристалічних порід до 15 м у Баренцовому морі. Середній шар називають гранітним за його схожість із щільністю магматичних порід — гранітів. Поширений переважно під материками, потужність його змінюється від 0 до 20 км. Верхня частина гранітів у деяких районах, наприклад на Кольському півострові, в Житомирській області, виходить на поверхню і доступна для безпосереднього вивчення. Нижній шар земної кори, найменш досліджений, умовно названий базальтовим, за щільністю схожий з цією гірською породою. Як і осадові породи, поширений повсюдно, а потужність його коливається від 3 до 40 км.

Особливості будови земної кори під континентами і океанами були причиною поділу її на два типи: континентальну та океанічну. їхня межа не збігається з межами материків та океанів, вона проходить по океанічному дну на глибинах 2000—3500 м. Часто визначають ще третій тип земної кори — перехідний; у цій зоні спостерігається чергування ділянок континентальної та океанічної кори.

Континентальний тип земної кори найпотужніший. Його середня товщина 43,5 км, мінімальна (близько 20 км) — на стику з океанічною корою, максимальна (до 75 км) — під гірськими хребтами Тибету, Тянь-Шаню, Паміру. У цьому типі здебільшого добре виражені всі три шари порід — осадові, гранітні, базальтові.

В океанічного типу земної кори мала потужність (5—20 км). Він дуже поширений. Характерна його особливість — немає гранітного шару. Тому осадові породи незначної потужності залягають безпосередньо над базальтовими.

Для перехідного типу земної кори характерна велика контрастність, властива зонам сучасних геосинкліналей. До перехідного типу кори належать Курильська дуга, ділянки, зайняті Чорним, Середземним, Червоним і Карибським морями, а також окремі підводні хребти. Утворення перехідного типу кори пов’язане, мабуть, з активним горотворенням.

Згідно з найновішими даними, зовнішня оболонка Землі — літосфера — це мозаїка з семи великих (Євроазіатська, Африканська, Північноамериканська, Південноамериканська, Тихоокеанська, Індо-Австралійська та Антарктична) і кількох менших плит, шо перемішуються одна відносно іншої. Краї плит чітко окреслені глобальними системами розподілу епіцентрів землетрусів. Можливі три типи відносного руху плит 1) дивергенція, або розходження їх у різні боки; 2) конвергенція, або сходження внаслідок зустрічного руху; 3) проковзування однієї відносно іншої так званими розломами.

Источник: http://pidruchniki.com/12461220/geografiya/litosfera_relyef

Будова земної кори (конспект)

Земля – єдина відома поки що планета, на якій завдяки оптимальній кількості світла й тепла існує життя. Наша планета не відразу після утворення стала такою, як зараз. За свою історію (понад 4,5 млрд років) вона пройшла довгий шлях. Із безформного згустку газу і пилу утворилось космічне тіло величезної маси.

Інтенсивні внутрішні процеси Землі призвели до формування базальтового шару земної кори, атмосфери ігідросфери (догеологічний етап).

Наступний етап розвитку Землі – геологічний. Він відзначений формуванням гранітного й осадового шарів земної кори і появою в складі атмосфери необхідних для живих організмів азоту та кисню. Геологічний період розбито на п’ять ер, на кожну з яких припадає певний етап формування рельєфу та розвитку життя планети.

Земля складається з кількох шарів: ядра, мантії, земної кори. Земна кора планети неоднорідна: її формують осадові, гранітні, базальтові гірські породи. Товща земної кори коливається від 7-10 км – під океанами і 30-40 км – під рівнинами, до 80 км – під горами. Крім того, в океанічній земній корі відсутній шар граніту.

Протягом усієї геологічної історії земна поверхня знаходиться в постійному русі. Формування земної кори триває і зараз. Розділені розломами величезні блоки земної кори – літосферні плити рухаються зі швидкістю до 10 см на рік. Саме завдяки горизонтальному рухові літосферних плит утворилися найвищі гірські системи Гімілаї, Анди, Кордильєри, а також Карпати та Кримські гори. Виділяють сім основних (Африканська, Євроазійська, Тихоокеанська, Північноамериканська, Південноамериканська, Індо-Австралійська, Наска) та декілька невеликих плит. Є місця на планеті, де рухи земної кори особливо відчутні. У сейсмічних поясах відбувається інтенсивне розходження чи зіткнення літосферних плит, що супроводжується землетрусами та виверженнями вулканів.

Будова земної кори

Источник: http://ukrmap.su/uk-g7/380.html

Рухи земної кори

На перший погляд земна кора здається абсолютно стійкою і нерухомою. В дійсності земна кора постійно переміщається, але більша частина змін відбувається повільно і не сприймається органами почуттів людини. Деякі наслідки зсуву земної кори носять руйнівний характер, наприклад, землетруси, виверження вулканів.

Причинами тектонічних рухів земної кори є переміщення речовини мантії, яке обумовлено внутрішньою енергією Землі. У прикордонному шарі між літосферою і мантією температура складає більше 1500 ° C. Сильно нагріті породи знаходяться під тиском вищерозміщених шарів літосфери, що викликає появу ефекту «парового казана» і провокує переміщення земної кори. Розрізняють такі види рухів земної кори: коливальні, розривні, складкоутворюючі.

Коливальні рухи дуже повільні і невідчутні для людства. В результаті таких рухів кора зміщується у вертикальній площині — на одних ділянках піднімається, на інших — опускається. Протікання таких процесів можна визначити за допомогою спеціальних пристроїв. Так, було виявлено, що Придніпровська височина щорічно піднімається на 9,5 мм, а північно-східна область Східноєвропейської рівнини опускається на 12 мм в рік. Вертикальні коливальні рухи земної кори виступають провокуючим чинником наступу морів на сушу. Якщо земна кора опускається нижче рівня моря, то спостерігається трансгресія (наступ моря), якщо піднімається вище — регресія (відступ моря). У наш час в Європі регресія відбувається на Скандинавському півострові, в Ісландії. Трансгресія спостерігається в Голландії, на півночі Італії, на півдні Великобританії, на території Причорноморської низовини. Характерна риса опускання суші — формування морських заток в гирлах річок (лиманів). При піднятті земної кори морське дно перетворюється на сушу. Так відбулося утворення первинних морських рівнин: Туранської, Західно-Сибірської, Амазонської, тощо.

Розривні рухи земної кори відбуваються, якщо гірські породи не мають достатню міцність, щоб витримати вплив внутрішніх сил Землі. У цьому випадку в земній корі з’являються розлами (тріщини) із вертикальним зсувом гірських порід. Ті ділянки, які опустилися, називають грабенами, що піднялися — горстами. Їх чергування обумовлює появу брилових (відроджених) гірських систем, наприклад, Саянські, Алтай, Аппалачі, ін. Відмінності брилових гір від складчастих маються в зовнішньому вигляді і внутрішній будові. Для таких гір характерні стрімкі схили і широкі, плоскі долини. Пласти гірських порід зміщуються одна відносно одної. Деякі грабени в таких гірських масивах можуть заповнюватися водою з утворенням глибоких гірських озер (Байкал, Таньганьіка, ін.).

Складкоутворюючі рухи земної кори відбуваються, коли пласти гірських порід пластичні, і внутрішні сили Землі сприяють зминанню їх в складки в результаті зустрічних переміщень гірських порід в горизонтальній площині. Якщо напрям сили стискання вертикальний, то породи можуть зміщуватися, якщо горизонтальний — то формуються складки. Форма і розміри складок різні. Складки в земній корі утворюються на великій глибині, пізніше вони можуть бути підняті на поверхню під впливом внутрішніх сил. Так з’явилися складчасті гори: Альпи, Кавказькі, Гімалаї, Анди. У таких гірських системах складки чітко помітні в тих місцях, де вони виходять на земну поверхню.

Источник: http://geografya.ru/lytosfera/vnutryshnya_budova_zemly/ruhi_zemno_kori.html

Склад і будова земної кори

Земна кора в науковому розумінні являє собою саму верхню і тверду геологічну частина оболонки нашої планети.

Наукові дослідження дозволяють вивчити її досконало. Цьому сприяють багаторазові буріння свердловин як на континентах, так і на океанському дні. Будова землі і земної кори на різних ділянках планети відрізняються і і за складом, і за характеристиками. Верхньою межею земної кори є видимий рельєф, а нижній — зона поділу двох середовищ, яка також відома як поверхня Мохоровичича. Часто її називають просто «кордон М». Це найменування вона отримала завдяки хорватському сейсмологів Мохоровічича А. Він довгі роки спостерігав за швидкістю сейсмічних рухів в залежності від рівня глибини. У 1909 році він встановив наявність різниці між земною корою і розпеченій мантією Землі. Кордон М пролягає на тому рівні, де швидкість сейсмічних хвиль підвищується з 7.4 до 8.0 км / с.

Хімічний склад Землі

Вивчаючи оболонки нашої планети, вчені робили цікаві і навіть приголомшливі висновки. Особливості будови земної кори роблять її схожою з такими ж ділянками на Марсі і Венері. Більш ніж 90% складових елементів її представлені киснем, кремнієм, залізом, алюмінієм, кальцієм, калієм, магнієм, натрієм. Поєднуючись між собою в різних комбінаціях, вони утворюють однорідні фізичні тіла — мінерали. Вони можуть увійти до складу гірських порід у різних концентраціях. Будова земної кори вельми неоднорідне. Так, гірські породи в узагальненому вигляді являють собою агрегати більш-менш постійного хімічного складу. Це самостійні геологічні тіла. Під ними розуміється чітко окреслена область земної кори, що має в своїх межах однакове походження, вік.

Гірські породи за групами

1. Магматичні. Назва говорить сама за себе. Вони виникають через остигнула магми, яка витікає з жерла древніх вулканів. Будова цих порід безпосередньо залежить від швидкості застигання лави. Чим вона більша, тим менше кристали речовини. Граніт, наприклад, сформувався в товщі земної кори, а базальт з’явився в результаті поступового виливу магми на її поверхню. Різноманіття таких порід досить велике. Розглядаючи будову земної кори, ми бачимо, що вона складається з магматичних мінералів на 60%.

2. Осадові. Це породи, які стали результатом поступового відкладення на суші і дні океану уламків тих чи інших мінералів. Це можуть бути як пухкі компоненти (пісок, галька), зцементовані (піщаник), залишки мікроорганізмів (кам’яне вугілля, вапняк), продукти хімічних реакцій (калійна сіль). Вони складають до 75% всієї земної кори на материках.

За фізіологічною способом утворення осадові породи поділяються на:

  • Уламкові. Це залишки різних гірських порід. Вони руйнувалися під впливом природних факторів (землетрус, тайфун, цунамі). До них можна віднести пісок, гальку, гравій, щебінь, глину.
  • Хімічні. Вони поступово утворюються з водних розчинів тих чи інших мінеральних речовин (солі).
  • Органічні або біогенні. Складаються з останків тварин або рослин. Це горючі сланці, газ, нафта, вугілля, вапняк, фосфорити, крейда.

3. Метаморфічні породи. У них можуть перетворюватися інші компоненти. Це відбувається під впливом мінливих температури, великого тиску, розчинів або газів. Наприклад, з вапняку можна отримати мармур, з граніту — гнейс, з піску — кварцит.

Мінерали і гірські породи, які людство активно використовує у своїй життєдіяльності, називаються корисними копалинами. Що вони собою являють?

Це природні мінеральні утворення, які впливають на будову землі та земної кори. Вони можуть використовуватися в сільському господарстві та промисловості як в природному вигляді, так і піддаючись переробці.

Види корисних мінералів. Їх класифікація

Залежно від фізичного стану та агрегації, корисні копалини можна розділити на категорії:

  • Тверді (руда, мармур, вугілля).
  • Рідкі (мінеральна вода, нафта).
  • Газоподібні (метан).
  • Характеристики окремих видів корисних копалин

    За складом і особливостям застосування розрізняють:

  • Горючі (вугілля, нафта, газ).
  • Рудні. Вони включають радіоактивні (радій, уран) і благородні метали (срібло, золото, платина). Є руди чорних (залізо, марганець, хром) і кольорових металів (мідь, олово, цинк, алюміній).
  • Нерудні корисні копалини відіграють істотну роль у такому понятті, як будова земної кори. Географія їх обширна. Це неметалеві і негорючі гірські породи. Це будівельні матеріали (пісок, гравій, глина) і хімічні речовини (сірка, фосфати, калійні солі). Окремий розділ присвячено дорогоцінним і виробних каменів.
  • Розподіл корисних копалин по нашій планеті безпосередньо залежить від зовнішніх факторів і геологічних закономірностей.

    Так, паливні корисні копалини в першу чергу видобуваються в нафтогазоносних і вугільних басейнах. Вони мають осадочні походження і формуються на осадових чохлах платформ. Нафта і вугілля вкрай рідко залягають разом.

    Рудні корисні копалини найчастіше відповідають фундаменту, виступам і складчастим областям платформних плит. У таких місцях вони можуть створювати величезні по довжині пояса.

    Ядро

    Земна оболонка, як відомо, багатошарова. Ядро розташовується в самому центрі, а його радіус приблизно дорівнює 3500 км. Його температура набагато вища, ніж у Сонця і становить близько 10000 К. Точних даних про хімічний склад ядра не отримано, але імовірно воно складається з нікелю і заліза.

    Зовнішнє ядро знаходиться в розплавленому стані та має ще більшу потужність, ніж внутрішнє. Останнє піддається колосальному тиску. Речовини, з яких воно складається, перебувають у постійному твердому стані.

    Мантія

    Геосфера Землі оточує ядро і становить близько 83 відсотків від усієї оболонки нашої планети. Нижня межа мантії знаходиться на величезній глибині майже 3000 км. Дану оболонку прийнято умовно розділяти на менш пластичну і щільну верхню частину (саме з неї утворюється магма) і на нижню кристалічну, ширина якої становить 2000 кілометрів.

    Склад і будова земної кори

    Для того щоб говорити про те, які елементи входять до складу літосфери, потрібно дати деякі поняття.

    Земна кора — це сама зовнішня оболонка літосфери. Її щільність менше в два рази в порівнянні з середньою щільністю планети.

    Від мантії земна кора відділена кордоном М, про яку вже йшлося вище. Так як процеси, що відбуваються на обох дільницях, взаємно впливають один на одного, їх симбіоз прийнято називати літосферою. Це означає «кам’яна оболонка». Її потужність коливається в межах 50-200 кілометрів.

    Нижче літосфери розташована астеносфера, яка володіє менш щільною і в’язкою консистенцією. Її температура становить близько 1200 градусів. Унікальною особливістю астеносфери є можливість порушувати свої кордони і проникати в літосферу. Вона є джерелом вулканізму. Тут знаходяться розплавлені вогнища магми, яка впроваджується в земну кору і виливається на поверхню. Вивчаючи ці процеси, вчені змогли зробити багато дивовижних відкриттів. Саме так вивчалося будова земної кори. Літосфера була сформована багато тисяч років тому, але і зараз в ній відбуваються активні процеси.

    Структурні елементи земної кори

    У порівнянні з мантією і ядром, літосфера — це жорсткий, тонкий і дуже крихкий шар. Вона складена з комбінації речовин, у складі яких на сьогоднішній день виявлено більше 90 хімічних елементів. Вони розподілені неоднорідне. 98 відсотків маси земної кори припадає на сім складових. Це кисень, залізо, кальцій, алюміній, калій, натрій і магній. Вік найдавніших порід та мінералів становить понад 4.5 мільярдів років.

    Вивчаючи внутрішню будову земної кори, можна виділити різні мінерали.

    Мінерал — порівняно однорідна речовина, що може перебувати як всередині, так і на поверхні літосфери. Це кварц, гіпс, тальк і т.д. Гірські породи складаються з одного або декількох мінералів.

    Процеси, що формують земну кору

    Літосфера взаємодіє з атмосферою, гідросферою і біосферою. У процесі синтезу вони утворюють найскладнішу і реакційно активну оболонку Землі. Саме в тектоносфері відбуваються процеси, які змінюють склад і будову цих оболонок.

    Будова океанічної земної кори

    Дана частина літосфери переважно складається з базальтових порід. Будова океанічної земної кори вивчено не так досконально, як континентальне. Теорія тектонічних плит пояснює, що океанічна земна кора є відносно молодою, а самі її останні ділянки можна датувати пізньої юрою.

    Її товщина практично не змінюється з часом, так як вона визначається кількістю розплавів, що виділяються з мантії в зоні серединно-океанічних хребтів. На неї істотно впливає глибина осадових шарів на дні океану. У найбільш об’ємних ділянках вона становить від 5 до 10 кілометрів. Даний вид земної оболонки відноситься до океанічної літосфері.

    Континентальна кора

    Літосфера на земній поверхні не однорідна. Вона має кілька шарів.

    1. Осадовий. Він в основному утворюється гірськими породами. Тут переважають глини і сланці, а також широко поширені карбонатні, вулканогенні і піщані породи. В осадових шарах можна зустріти такі корисні копалини, як газ, нафта і кам’яне вугілля. Всі вони мають органічне походження.
    2. Гранітний шар. Він складається з магматичних і метаморфічних порід, які найбільш близькі за своєю природою до граніту. Цей шар зустрічається далеко не скрізь, найбільш яскраво він виражений на континентах. Тут його глибина може становити десятки кілометрів.
    3. Базальтовий шар утворюють породи, близькі до однойменного мінералу. Він більш щільний, ніж граніт.
    4. Глибина і зміна температури земної кори

      Поверхневий шар прогрівається сонячним теплом. Це геліометріческая оболонка. Вона відчуває сезонні коливання температури. Середня потужність шару складає близько 30 м.

      Нижче знаходиться шар, ще тонший і крихкий. Його температура постійна і приблизно дорівнює середньорічній, характерною для цієї області планети. Залежно від континентального клімату глибина цього шару збільшується.

      Ще глибше в земній корі знаходиться ще один рівень. Це геотермічний шар. Будова земної кори передбачає його наявність, а його температура визначається внутрішнім теплом Землі і зростає з глибиною.

      Підвищення температури відбувається за рахунок розпаду радіоактивних речовин, які входять до складу гірських порід. В першу чергу це радій і уран.

      Геометричний градієнт — величина наростання температури в залежності від ступеня збільшення глибини шарів. Цей параметр залежить від різних факторів. Будова та типи земної кори впливають на нього, так само як і склад гірських порід, рівень і умови їх залягання.

      Тепло земної кори є важливим енергетичним джерелом. Його вивчення дуже актуально на сьогоднішній день.

      Статті за темою «Склад і будова земної кори»

      Источник: http://stylezhinki.ru/osobistist/8300-sklad-i-budova-zemnoi-kori.html

      ОСОБЛИВОСТІ ГЕОТЕКТОНІЧНОЇ БУДОВИ ЗЕМНОЇ КОРИ ТА ЛІТОСФЕРИ.

      План:

      1. Основні структурні елементи земної кори і літосфери.

      2. Структури ложа Світового океану.

      3. Геосинкліналі.

      4. Континентальні платформи.

      5. Характерні особливості глибинних розломів і кільцевих

      структур.

      6. Поняття про тектонічні цикли та епохи складчастості й

      горотворення.

      7. Основні погляди на еволюцію земної кори й літосфери.

      «Основні структурні елементи земної кори і літосфери »

      Основними структурними елементами земної кори та літосфери є континенти й океанічні западини. Межею між ними є підніжжя конт инентального схилу (та його частина де на дні океанів виклинюється континентальна кора). Інколи нею можуть бути глибинні розломи – зона Беньофа (Західна частина Тихого океану).

      Континенти й океанічні западини прийнято вважати тектонічними структурами ПЕРШОГО РАНГУ (порядку), оскільки вони є глибинними (охоплюють не лише земну кору, але й верхню мантію). Розмежовують їх глибинні розломи. Відповідно до розміру, в межах континентів і океанів виділяються також дрібніші структури – другого, третього та вищих рангів.

      Крім поділу за структурним принципом, є поділ літосфери й за геологічним принципом на окремі плити, які називаються літосферними. Підставою для виділення літосферних плит та їх меж є розподіл розмежування землетрусів. Нині в структурі Землі виділяють 7 основних (великих) плит. Північноамериканську, Південноамериканську, Євразійську, Африканську, Індійсько-Австралійську, Антарктичну і Тихоокеанську. Крім цих плит існує ще й 14 малих. 1) Аравійська, 2) Філіппінська, 3) Кокосова, 4) Карибська, 5) Наска, 6) Південно-Сандвічева, 7) Індокитайська, 8) Егейська, 9) Анатолійська, 10) Хуан-де-Фука (Тихоокеанське узбережжя Північної Америки ), 11) Рівера (Тихоокеанське узбережжя Центральної Америки ), 12) Китайська, 13) Охотське, 14) Іранська.

      Всі великі плити, за винятком Тихоокеанської, охоплюють як континентальні, так і океанічні ділянки. Літосферні плити. розташовуючись на пластичній поверхні астеносфери, постійно перебувають у русі. ніби «плавають» з різною швидкістю. При цьому відбувається: 1) розсування плит у рифтових зонах серединно-океанічних хребтів, 2) зближення на периферії океанів, 3) зсув вздовж розломів у серединно-океанічних хребтах.

      Більша частина плит у межах континентів і океанів відповідає стійким блокам кори і літосфери – ПЛАТФОРМАМ (континентальним і океанічним). Океанічні платформи (малорухомі асейсмічні області ложа океану) частіше називають океанічними плитами, або ТАЛАСОКРАТОНАМИ (гр. «море і сила»). Платформи характеризуються переважно плоским, вирівняним рельєфом, витриманою потужністю та одноманітною будовою земної кори і літосфери.

      Крім платформ, на планеті існує 3 типи рухомих поясів. серединно-океанічні, геосинклінальні та орогенні (гірські).

      1) СЕРЕДИННО-ОКЕАНІЧНІ рухомі пояси приурочені до рифтових зон і є фактичними межами між літосферними плитами. В рельєфі вони виражені хребтами.

      2) ГЕОСИНКЛІНАЛЬНІ рухомі пояси розташовуються у перехідних зонах між океанами й материками (окраїнноконтинентальні ) та між континентальними плитами (міжконтинентальні – Середземноморський (між Африканською та Євразійською))

      3) ОРОГЕННІ рухомі пояси, в залежності від місця виникнення, бувають епігеосинклінальні (гр. «епі» — після) – утворилися на місці геосинкліналей (найбільш яскравим прикладом епігеосинлянального поясу є Гімалайський, що розташовується між Євразійською та Індо-Австралійською плитами) і епіплатформні – на місці платформ.

      Таким чином, розглянуті вище. 1) серединно-океанічні хребти, 2) океанічні плити (платформи), 3) континентальні платформи, 4) епіплатформні орогенні пояси, 5) епігеосинклінальні орогенні пояси та 6) геосинклінальні рухому пояси є, по відношення до континентів і океанів, структурними елементами ДРУГОГО РАНГУ (порядку).

      «Структури ложа Світового океану »

      В будові ложа Світового океану виділяються 2 головні елементи: СЕРЕДИННО-ОКЕАНІЧНІ рухомі пояси (виражені хребтами) і ОКЕАНІЧНІ ПЛИТИ (платформи).

      Серединно-океанічні хребти займають близько 1/3 площі океанічного дна, простягаються більш як на 60 000 км. мають ширину від 500 до 2 000 км і висоту над абісальними рівнинами до 3-4 км. Осьові зони хребтів виражені рифтами (англ. «rift» — розрив, розлом), які являють собою вузькі (25-50 км) долини з крутими бортами і характеризуються підвищеною тектонічною активністю.

      Поперечно хребти перетинають трансформні та магістральні розломи.

      Трансформні (лат. «transformo» — перетворені) – по них відбуваються горизонтальні зміщення осьових рифтів хребтів іноді на сотні кілметрів.

      Магістральні (лат. «magistralis» — головні) – перетинають не лише хребти, а й суміжні плити та продовжуються у межах континентів. У місцях їх перетину з серединно-океанічними хребтами часто утворюються вулканічні споруди, які виступають над поверхнею океану (Ісландія, о. Пасхи, Азорські о-ви, о. Св. Єлени, о. Вознесіння, о-ви Трістан-да-Кун’я).

      Океанічні плити займають основну територію океанічного ложа і морфологічно виражені абісальними (гр. «безодня» — понад 2000м) рівнинами, ускладненими окремими улоговинами та підняттями. Вони простягаються від підніжжя материкового схилу до серединно-океанічних хребтів.

      В межах океанічних плит виділяються :

      1) гайоти – плоско вершинні підняття;

      2) лінійні вулканічні архіпелаги – Гавайські о-ви. Канарські о-ви та ін.;

      3) ізометричні овальні підняття – Бермудські о-ви, о-ви Крозе, о-ви Зеленого Мису та інші споруди вулканічного походження;

      4) мікроконтиненти – підводні плато, або острови з континентальною земною корою (Фолклендські о-ви, Сейшельські о-ви, Нова Зеландія та ін.).

      Крім серединно-океанічних хребтів і океанічних плит в структурі Світового океану виділяються ПІДВОДНІ ОКРАЇНИ МАТЕРИКІВ. які займають близько 25% його загальної площі. За будовою та історією розвитку підводні окраїни поділяються на два типи. пасивні й активні .

      Пасивні (асейсмічні) характерні для більшої частини Атлантичного, Індійського та Північного Льодовитого океанів. В їх поперечному профілі розрізняють три головні морфологічні елементи. 1) плоский шельф (до глибини 200-500 м); 2) крутий континентальний схил (до глибини 2.5-3.5 км); 3) пологе континентальне підніжжя (до глибини 4.0-4.5 км). Товщина континентальної земної кори поступово зменшується від шельфу (понад 30 км) до континентального підніжжя (15-20 км).

      Різновидом пасивних окраїн є трансформні – позначаються трансформними розломами, що заходять у їх межі і мають вузький шельф, крутий континентальний схил (співпадає з розломом) та слабко виражене підніжжя.

      Активні підводні окраїни характерні для Тихого океану і окремих ділянок Атлантичного (Карибське море, Південно-Оркнейські о-ви) та Індійського (Бангладеш, Малакка, Ява) океанів. Вони складаються з окраїнних морів. які мають океанічну або субокеанічну земну кору (Охотське, Японське, Східнокитайське), острівних дуг з континентальною і субконтинентальною земною корою і глибоководних жолобів .

      Різновидом активних окраїн є їх Андський тип. Для нього характерний безпосередній контакт глибоководних жолобів (Чилійського, Перуанського) з континентами.

      «Геосинкліналі»

      Геосинкліналі – це витягнуті ділянки земної кори, що характеризуються тривалими й інтенсивними підняттями та опусканнями, процесами горотворення і вулканізму.

      Найвищою таксономічною одиницею в класифікації геосинклінальних структур є рухомі геосинклінальні пояси. Це пояси глобального масштабу. Вони виникають на межах літосферних плит – океанічної й континентальної або двох континентальних, переважно, на корі океанічного типу. Час виникнення геосинклінальних поясів на Землі датується пізнім протерозоєм – 1350-1000 млн. років тому.

      Тривалий час вони є місцями концентрації інтенсивної вулканічної діяльності та активного нагромадження осадів. В процесі свого розвитку геосинклінальні пояси перетворюються на складчасті гірські споруди з потужною корою континентального типу. Їх довжина досягає десятків тисяч кілометрів, а ширина – до 2-3 тисяч кілометрів.

      Зараз на планеті є 2 основні типи геосинклінальних поясів. які активно розвиваються: окраїнно-континентальний та міжконтинентальний.

      1) Окраїнно-континентальний — характерний для західної частини Тихого океану (Західно-Тихоокеанський пояс), де має місце система окраїнних морів, острівних дуг та глибоководних жолобів. Є думки, що скоріше за все раніше (у палеозої та мезозої) подібну будову мала і східна частина Тихого океану.

      2) Міжконтинентальний – типовим прикладом такого поясу є Середземноморський. Він обмежується з півночі Східно-Європейською і Китайсько-Корейською платформами, а з півдня – Африкано-Аравійською та Індостанською.

      Поряд з названими, на нашій планеті є ще 3 геосинклінальні пояси (Північно-Атлантичний. Урало-Монгольський та Арктичний ), які завершили свій розвиток наприкінці палеозою — на початку мезозою. Всі п’ять зазначених поясів прийнято називати «великими» .

      Крім великих поясів, на Землі мають місце і 2 «малі »Внутрішньоафриканський і Бразильський. Вони відрізняються від великих поясів не тільки розмірами, а й історією розвитку – еволюція їх тривала лише на протязі протерозою.

      Більш дрібними складовими геосинклінальних поясів є геосинклінальні області. Вони мають довжину понад 1000 км, розділяються зонами поперечних розломів та відрізняються особливостями будови й розвитку. Так, Урало-Монгольський пояс включає наступні області: Уральську, Тянь-Шанську, Центрально-Казахстанську, Алтає-Саянську і Монголо-Охотську.

      В межах областей виділяються геосинклінальні системи – лінійні структури довжиною понад 1000 км і часто (Урал, Аппалачі) до 3000 км, а шириною від 200 до 500-600 км, інколи й більше. Геосинклінальні системи можуть розташовуватись між платформою і серединним масивом або між двома серединними масивами чи займати весь простір між двома платформами (у цьому випадку поняття область і система збігається ; наприклад, Урал, Кордильєри).

      Слід також відзначити, що геосинклінальні системи в межах області можуть мати як однаковий. так і різний час формування. Так, у межах Альпійсько-Гімалайської області розташовані системи Карпат, Альп, Великого Кавказу та ін. які сформувалися приблизно в один час (у кайнозої), а в межах Алтає-Саянської області виділяються геосинклінальні системи, еволюція яких завершилася в різні часи: Західний Саян сформувався у ранньому палеозої, Східний Саян – у пізньому протерозої.

      В межах геосинклінальних систем виділяються дрібніші елементи: міогеосинкліналі та евгеосинкліналі :

      міогеосинкліналі («несправжні геосинкліналі») – це зовнішні зони, які прилягають до платформ. Вони закладаються на корі континентального типу і характеризуються нагромадженням уламкових та карбонатних товщ;

      евгеосинкліналі («справжні геосинкліналі») – внутрішні зони, розміщені з боку океанів.

      Структурами такого ж рангу, як і геосинклінальні системи є серединні масиви. Це, переважно, уламки тієї платформи, за рахунок дроблення якої виникла дана геосинклінальна область. Фундамент серединних масивів має ранньодокембрійський вік. Їх форма переважно кутасто-ізометрична, а ширина становить від кількох сотень до понад 1000 км. Серединні масиви (Індосинійський, Богемський) є аналогами мікроконтинентів, які відомі в сучасних океанах.

      Етапи розвитку геосинклінальних поясів :

      Геосинклінальні пояси, області і системи проходять 2 основні етапи розвитку: геосинклінальний і ерогенний .

      ГЕОСИНКЛІНАЛЬНИЙ (власнегеосинклінальний) етап охоплює 3 стадії:

      1.- догеосинклінальна – формуються вулканічні дуги (Японські Алеутські о-ви), утворюються обмежені ділянки кори океанічного типу, яка посідає міжконтинентальне або окраїнно-континентальне положення;

      2.- ранньогеосинклінальна – відбувається стискання геосинклінальної системи по периферії, а з часом і загальне стискання;

      3.- пізньогеосинклінальна – відбувається ускладнення внутрішньої структури геосинклінального поясу (області, системи) шляхом перешарування порід, занурення однієї літосферної плити під іншу, заповнення окраїнних морів осадами, формування флішу, інтрузії та ін..

      ОРОГЕННИЙ етап розвитку геосинкліналей включає 2 стадії:

      1.- ранньоорогенну – переважає низовинна територія з континентальною корою, для якої характерні невисокі темпи піднять і слабка розчленованість;

      2.- пізньоорогенну – швидкий ріст гірських систем внаслідок складчасто-насувних деформацій, сильний вулканізм, магматизм гранітного типу і регіональний метаморфізм.

      Орогенний етап завершує геосинклінальний розвиток території, на місці геосинкліналі виникає складчаста гірська країна з земною корою континентального типу. Орогенні пояси, які виникли на місці геосинкліналей, називають епігеосинклінальними (гр. — після) ерогенними поясами .

      Після завершення ерогенного етапу настає період згладжування гірського рельєфу.

      «Континентальні платформи »

      Платформи (фр. – плоска і форма) – великі, відносно стабільні ділянки земної кори, які мають двоярусну будову. Їх нижній ярус (фундамент ) складається з давніх кристалічних порід (базальтів, гранітів та ін.), а верхній – осадовий чохол – являє собою нагромадження вулканічних та осадових (пісків, глин, мергелів, пісковиків та ін.) порід різної потужності.

      Платформи поділяються за віком фундаменту на давні та молоді .

      ДАВНІ платформи мають фундамент, що сформувався в архей-протерозойський час. Вони займають майже 40% площі сучасних материків. Таких платформ на Землі 11. 1) Північно-Американська, 2) Південно-Американська, 3) Східно-Європейська, 4) Сибірська, 5) Африкано-Аравійська, 6) Індостанська, 7) Австралійська, 8) Антарктична, 9) Китайсько-Корейська, 10) Таримська та 11) Південно-Китайська.

      В межах давніх платформ виділяється ряд структурних елементів, найбільшими серед яких є щити і плити .

      Щити – ділянки платформи, де фундамент виступає на поверхню (Балтійський, Український, Алданський, Канадський та ін.).

      Плити – ділянки платформ, де фундамент перекритий осадовими відкладами (чохлом) (наприклад, Руська, Волино-Подільська плита та ін.). Слід відзначити, що раніше терміном «плита» називали молоді платформи.

      У межах плит виділяються структурні елементи меншого розміру: антеклізи, синеклізи та авлакогени.

      Антеклізи (Воронезька, Смоленсько-Московська, Білоруська та ін.) – великі пологі підняття, в межах яких потужність осадового покриву відносно незначна, а в окремих випадках фундамент виступає на поверхню у вигляді невеликих кристалічних масивів.

      Синеклізи (Українська, Московська) – ділянки з опущеним (понад 3000 м) заляганням фундаменту, який перекритий потужним осадовим чохлом.

      В основі синекліз, дані буріння дозволяють виявити поховані структури — Авлакогени. Вони являють собою великі лінійно витягнуті грабеноподібні западини у фундаменті платформ, відокремлені від сусідніх територій розломами. Потужність осадів в межах авлакогенів може досягати 17 км (ДДЗ). Авлакогени в сучасному рельєфі майже невиражені і є похованими структурами.

      МОЛОДІ платформи сформувалися на пізньопротерозойському, палеозойському і, навіть, мезозойському фундаменті. За віком фундаменту вони бувають епібайкальські (займають проміжне становище між молодими та давніми платформами), епікаледонські, епігерцинські та епімезозойські. Фундамент таких платформ менш кристалічний, ніж у давніх, породи його менш метаморфізовані, містять менше гранітів і відрізняються від осадового чохла переважно інтенсивною дислокованістю. Такими платформами є: Скіфська, Західносибірська, Катазіатська, Туранська, Патагонська. Західно-Європейська, Патагонська, Приатлантична, Примексиканська.

      Слід відзначити також, що на платформах є ділянки активізації. на яких відбувались орогенні процеси. Такий орогенез одержав назву епіплатформенного («епі» гр. — над). При епіплатформенному орогенезі, завдяки різноспрямованим тектонічним рухам, гірський рельєф створюється за короткий геологічний час. Найчастіше формуються брилові (рідше – складчасто-брилові) гори – Тянь-Шань, Алтай, Саяни, Судети, Аппалачі, Гарц та ін.

      Часто з епіплатформенним орогенезом пов’язане виникнення континентальних рифтів (розломів). Це великі структури, в межах яких відбувається розтягування континентальної земної кори, що супроводжується вулканічною та сейсмічною діяльністю. Вони, як правило, лінійно витягнуті і мають велику довжину (сотні й тисячі км). Континентальні рифти за шириною бувають: 1) вузькі5-20 км (Мертве море); 2) середньої ширини (їх більшість) – 30-70 км (Байкал) і 3) широкі200-400 км (Червоне море).

      В сучасному рельєфі рифти являють собою чітко виражені тектонічні зниження, оточені крайовими хребтами, а найбільші з них приурочені до осьових частин великих склепінчастих піднять (Схіноафриканський з рифтом Червоного моря, Байкальський, Верхньорейнський).

      Утворення рифтів майже завжди супроводжується магматичною діяльністю і відбувається протягом 3-х стадій :

      1) земна кора починає розтягуватись (не більше кількох сотень метрів), що призводить до виникнення неглибоких западин;

      2) відбувається зародження та ускладнення осьової зони рифта, розтяг досягає 30-40 км, а кора тоншає в 1.5 рази;

      3) розтяг досягає 80-100 км, кора тоншає у 2-3 рази, глибина рифта становить 4-5 км, утворюються розриви й тріщини через які на поверхню виходить магма.

      На останній стадії розвитку континентальних рифтів континентальна земна кора перетворюється на океанічну.

      «Характерні особливості глибинних розломів і кільцевих структур »

      Глибинні розломи (термін введено у 1945 році академіком А.В. Пейве) є зонами рухомого зчленування великих блоків земної кори і верхньої мантії. Вони формуються протягом тривалого часу, мають довжиною сотні й тисячі км, а ширину – десятки км

      До розломів приурочені інтенсивні тектонічні. магматичні та метаморфічні процеси.

      Засновником вчення про глибинні розломи вважають американського геолога У.Хоббса, який ще у 1911 році висунув ідею про існування ЛІНЕАМЕНТІВ (прямолінійних структурних поясів). На його думку, саме розломи визначають обриси континентів, гірських складчастих систем, багатьох тектонічних структур. Розломи є дуже давніми (Уральський, Таласо-Ферганський). До них часто приурочуються долини гірських річок (Таласо-Ферганський, Камчатський, Ріонський та ін.) і вулканічні споруди (Камчатка).

      Источник: http://helpiks.org/4-104939.html

      Еще по теме:

      • Культура востока корей Культура Древнего Востока Формирование культур Древнего (Ближнего) Востока от­носится к III тысячелетию до н.э. Одна из этих культур сфор­мировалась на обширной территории междуречья рек Тигра и Евфрата, которая получила название Месопотамия. Другая — культура древнего Египта — в долине Нила. С Индом и Ган­гом связано развитие культуры […]
      • Эритематозно-телеангиэктатическая розацеа Вопрос: Каковы стадии развития розацеа? МедКоллегия www.tiensmed.ru отвечает: 17 августа 09:27, 2014 Наиболее ярко стадии развития розацеа видны при классическом течении болезни. Данную форму также иногда называют эпизодической эритемой. При ней различия между стадиями болезни видны наиболее четко. Однако и при других клинических формах […]
      • Меню при розацеа Вопрос: Нужно ли соблюдать диету при розацеа? МедКоллегия www.tiensmed.ru отвечает: 01 сентября 08:45, 2014 В лечении розацеа (розовых угрей ) главное место отводится медикаментозной терапии. Однако не менее важным является и ведение здорового образа жизни, включая и правильное питание. Больным с розацеа рекомендуется соблюдать строгую […]
      • Повышенный иммунитет к краснухе Вопрос: Вырабатывается ли иммунитет после краснухи? Появляется ли иммунитет после перенесенной краснухи? МедКоллегия www.tiensmed.ru отвечает: 19 июля 10:06, 2014 Краснуха является инфекцией. после перенесения которой, в большинстве случаев, вырабатывается стойкий и длительный иммунитет. Экспериментально подтверждено, что люди, […]
      • Эозинофилы при атопическом дерматите Эозинофилия - причины, формы, симптомы, диагностика и лечение В медицинской практике под эозинофилией понимают состояние крови, при котором наблюдается повышение уровня особых клеток крови – эозинофилов. При этом наблюдается также инфильтрация (пропитывание) других тканей эозинофилами. Например, при аллергическом насморке эозинофилы […]
      • Самые опасные виды папилломы Самые опасные типы вируса папилломы человека (16 и18) Вирус папилломы человека – это распространенный штамм рода папилломавирусов, который размножается в верхнем кожном слое. По мере активизации он заселяет базальный слой и нарушает процесс деления клеток. Наиболее опасные типы вируса папилломы человека На данный момент ученым удалось […]
      • Липома слюнной железы Доброкачественные новообразования слюнных желез — виды, симптомы, лечение Новообразования, которые развиваются в слюнных железах, встречаются довольно редко, они представляют собой широкий спектр доброкачественных и злокачественных опухолей. Несмотря на исследования различных типов опухолей, диагностика и лечение доброкачественных […]
      • Розеола розовая инкубационный период Розеола детская: болезнь, которой не существует Одноклассники Google+ Еще в период беременности каждая молодая мама старается обзавестись умными и полезными книгами, посвященными уходу за малышом и лечению детских болезней. Прочитав такие книги, мамы делают логичный вывод — болезни в раннем возрасте могут быть чрезвычайно опасны, […]